Зростаємо природно

Знаєте чому іноді я найбільше тішуся? Коли Смурф засинає. Ні, я не погана мама, якій надоїла дитина та догляд за нею, але коли в малого чергові кризи розвитку, зуби, істерики на «не можна» – одним словом, вже не знаю які за рахунком, магнітні бурі, я втомлююся. Ось так просто і буденно. Тому, коли чудо засинає, я маю хоч півгодини, в які належу сама собі. Можна просто сісти, просто попити чаю, просто насолодитися тишею та нерухомістю. В такі моменти я відчуваю себе, своє тіло, перебираю думки, емоції – роблю звичні щоденні речі, над якими мало хто задумується, бо вони відбуваються мимоволі, але для молодої мами, це іноді як подарунок та раптова…

Вчора в Батьківстві було дуже весело, а зранку читати пост на 400+ коментарів натхнення вже не було. В чому суть? Черговий розбір, хто правий і мудріший, а хто дурний і робить геть не так. Комусь надоїло читати про тривале ГВ, спільний сон, висаджування з раннього віку, розмови про педіатрів (якось вони сюди не дуже вписуються), порадили Комаровського та французьке виховання. В нас трохи дивне суспільство: ми хочемо робити так, як вважаємо за потрібне, але чомусь категорично не визнаємо цього права за іншими. «Не лізьте до мене з порадами» – кричимо навколишнім та активно розповідаємо їм же як правильно жити. Правильно з чиєї точки зору? Звісно що нашої, вона ж най-най-найправильніша.…

Якщо взяти звичайну пересічну маму, то вона дуже любить свою дитину та бажає їй усього найкращого. Вона прикладе всі можливі та неможливі сили, щоб виростити, виховати та допомогти прокласти свою дорогу житті. І кожного для мама задумується чи все робить правильно, чи не нашкодить та чи інша дія, який вплив вона матиме у майбутньому. Мами переживають, мами думають, мами сумніваються, коригують свої погляди і знову переживають, чи так буде добре. І саме в цьому місці їй дуже активно та чудово «допомагають» навколишні люди – починаючи іноді вже від бабусь і закінчуючи іншими мамами в першій-ліпшій тематичній спільноті на фейсбуці. При чому чим більш віддаленою та незнайомою є людина, тим авторитетніше…

Я найзвичайнісінька мама, яких тисячі: годування, вдягання, догляд, крики, зуби, перші досягнення, радості і печалі. Я люблю свою дитину та бажаю їй щастя. Теж звичайне середньостатистичне твердження. Та в тій погоні за щастям мами, трапляється, забувають за саму дитину і придумують за неї,  яким те щастя має бути, як виглядати та як його досягнути. Під цим словом я зараз маю на увазі дуже багато всього різного та специфічного. Давайте я почну трохи інакше і буде зрозуміло про що мова. Перший місяць життя, в малечі почав боліти животик, мучити гази та коліки. Дитинка плаче, кричить, хоче маминого тепла та турботи. А давайте замість природніх способів – пригорнути, поносити, зігріти (та хоч…